Аналіз норм чинного міжнародного та національного законодавства України дає змогу зробити висновок, що захоплені Російською Федерацією в полон 25 листопада 2018 року українські моряки є військовополоненими з таких міркувань.
25 листопада 2018 року, всупереч вимогам ст. ст. 17, 38 Конвенції ООН з морського права та ст. 2 договору між Україною і Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки, російськими морськими прикордонниками та силами спецпризначення були спочатку обстріляні, а потім захоплені броньовані артилерійські катери «Нікополь» і «Бердянськ» та рейдовий буксир «Яни Капу» ВМС України разом з їх екіпажем.
Взяті в полон 24 українські моряки були допитані представниками Федеральної служби безпеки Російської Федерації та направлені до підконтрольного Росії Київського районного суду міста Сімферополя для вирішення питання про їх арешт.
Всім військовополоненим інкримінують вчинення злочину, передбаченого ч.3 ст. 322 КК РФ – незаконний перетин державного кордону РФ, вчинений групою осіб за попередньою змовою, або організованою групою, або із застосуванням насильства чи загрози його застосування. Санкція вказаної статті передбачає позбавлення волі до шести років.
За версією слідства, незаконний перетин кордону відбувся в точці з координатами 44 градуси 52,7 хвилини північної широти і 36 градусів 31,3 хвилини східної довготи.
Захист військовополонених передбачений Гаазькою конвенцією 1907 року, Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими 1949 року та Додатковими протоколами I і II 1977 року.
Військовополоненими, у розумінні Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 року, є особи, які потрапили в полон до супротивника і належать до особового складу збройних сил сторони конфлікту, або супроводжують збройні сили, але фактично не входять до їхнього складу (наприклад цивільні особи з екіпажів військових літаків, військові кореспонденти, постачальники тощо), а також деякі інші категорії осіб, які опинилися під владою супротивника. При цьому положеннями вказаної Конвенції передбачений обов’язок щодо надання військовополоненим гарантій дотримання їх прав як військовополонених.
Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими 1949 року передбачено, що її положення повинні застосовуватися до полонених з моменту, коли вони підпали під владу супротивника, до їхнього остаточного звільнення та репатріації.
При цьому ст. 84 даної Конвенції закріплює, що військовополоненого судить лише військовий суд, якщо чинне законодавство держави, що тримає в полоні, не містить чітко викладеного дозволу цивільним судам судити особу зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні, за такий самий злочин, що, як стверджується, був скоєний військовополоненим.
За жодних обставин військовополоненого не може судити будь-який суд, який не надає необхідних загальновизнаних гарантій незалежності й безсторонності й, зокрема, судова процедура якого не забезпечує підсудному прав та засобів захисту, передбачених у статті 105.
Водночас, статтею 2 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 року визначено, що вона застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо стан війни не визнаний однією з них.
Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території Високої Договірної Сторони, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір.
Враховуючи, що факт збройної агресії РФ проти України та окупації частини території нашої держави збройними формуваннями Російської Федерації був визнаний і засуджений світовою спільнотою, наведені вище норми Конвенції повністю охоплюють ситуацію, що склалась в українсько-російських відносинах у зв’язку із силовим затриманням російськими прикордонниками українських військових моряків, і зобов’язують офіційну владу Російської Федерації забезпечити дотримання прав українських військовополонених відповідно до вимог Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 року.
Водночас, захоплення броньованих артилерійських катерів «Нікополь» і «Бердянськ» та рейдового буксиру «Яни Капу» ВМС України та взяття в полон 24 українських моряків є не першим випадком агресії Російської Федерації проти України. Факт збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацію Російською Федерацією частини території Луганської та Донецької областей є загальновідомим.
Так, наприкінці лютого – на початку березня 2014 року перекинуті з Російської Федерації війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України.
Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07.04.2014 року) та «Луганської народної республіки» (27.04.2014 року).
У зв’язку з вказаними обставинами Україною було прийнято ряд нормативно-правових актів, зокрема, Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 № 1706-VII, Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 № 2268-VIII та інші.
Зокрема, Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 року визначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з’єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією.
При цьому факт збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської та Донецької областей встановлений численними судовими рішеннями по всій території України, що набрали законної сили за заявами осіб (членів їх сімей), які постраждали внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської та Донецької областей (переселенців, військовополонених, поранених військових, родичів загиблих військових).
Відтак, захоплені Російською Федерацією в полон 24 українські моряки є військовополоненими в розумінні Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 року, тобто особами, які потрапили в полон до супротивника і належать до особового складу збройних сил сторони конфлікту, або супроводжують збройні сили, але фактично не входять до їхнього складу (наприклад цивільні особи з екіпажів військових літаків, військові кореспонденти, постачальники тощо), а також деякі інші категорії осіб, які опинилися під владою супротивника.
З метою забезпечення прав 24 військовополонених моряків, Україна звернулась до Європейського суду з прав людини із заявою щодо захисту прав моряків, захоплених Російською Федерацією в Керченській протоці, оскільки дії РФ суперечать нормам гуманітарного права, яке регулює поводження з військовополоненими, що в свою чергу призводить до порушення ст.ст. 2, 3 та 5 Європейської конвенції з захисту прав людини та основних свобод.
Європейським судом з прав людини, відповідно до Правила 54 Регламенту, було винесено рішення, яким зобов’язано Російську Федерацію у період до 03.12.2018 року надати інформацію щодо захоплення моряків та юридичних підстав їхнього утримання; місця їхнього утримання; спричинених поранень; наданої медичної допомоги.
Едуард Бовкун,
експерт Воєнного кабінету