6. Нова стратегія миру та безпеки: реінтеграція Криму і Донбасу

28.11.2018

Кажучи про шляхи відновлення миру і повернення наших територій, не можна не згадати про роль Нормандського формату і його Мінської проекції.
У критичний для України період зусиллями наших західних партнерів була стабілізована ситуація на фронті, війна перейшла в позиційну фазу. На жаль, далі, замість реального мирного процесу, розпочалися чотирирічні розмови про необхідність реалізації «безальтернативного» кремлівського плану, спрямованого на руйнацію нашої країни зсередини.
По суті, нав’язана «безальтернативність» Мінська стала головним досягненням Путіна у війні проти України. Вона ж дозволила Президенту Порошенку чотири роки, не відволікаючись на завдання відновлення повноцінного миру і повернення територій, комфортно робити бізнес, в тому числі на торгівлі з окупованими територіями і поставках в армію.
Ціна цієї багаторічної «безальтернативності» і злочинної бездіяльності влади – тисячі загиблих, десятки тисяч поранених і скалічених, мільйони біженців. Таку оцінку поділяють багато незалежних міжнародних експертів.
Необхідно визнати, що Мінськ від початку не був майданчиком для пошуку формули миру і звільнення всіх окупованих територій. Путіну вдалося нав’язати учасникам переговорів логіку врегулювання, засновану на вигаданій ним ідеї внутрішнього конфлікту в Україні. При цьому незручне питання про Крим, яке явно не вписувалося в цю формулу, всі учасники спробували просто забути, як мінімум, на десятиліття.
Зусилля сторін фактично зводилися лише до досягнення тимчасового перемир’я і до реінтеграції Донбасу за формулою, вигідною Росії. Заходу в цьому випадку хотілося за будь-яку ціну погасити конфлікт, і нікого не цікавило, що цю ціну платить Україна.
Результати Мінська-1 і Мінська-2 стали прямим наслідком повної відсутності як військової, так і дипломатичної стратегії в діях Президента України. Деморалізований поразками в Іловайську і Дебальцевому, спричиненими не лише діями Росії, а й власною бездіяльністю, він повністю здав позиції України на цих переговорах.
Ефект цієї поразки посилювався брехнею, коли в Мінську говорилося одне, а українському народові інше. Своїми діями щодо гарячкового переоформлення майна на офшори і евакуації кондитерської фабрики з прифронтового Маріуполя Верховний Головнокомандувач, який повинен бути прикладом стійкості, деморалізував країну і армію.
Український народ на інтуїтивному рівні відкинув ідеї особливого статусу Донбасу, повної амністії всіх, хто вчинив злочини проти власної країни, і негайних виборів під контролем окупантів.
Ми чітко усвідомлюємо, що імплементація сьогоднішньої «мінської формули» створює реальні передумови для бажаного Путіним переростання міжнародного збройного конфлікту у внутрішній. Час припинити багаторічне обговорення абсолютно не прийнятних для українського народу і держави ідей. Необхідно переходити до реалістичних сценаріїв, заснованих на визнанні очевидного факту збройної агресії Росії проти нашої країни, порушення основоположних норм міжнародного права і неприпустимості ревізії загальновизнаних і закріплених міжнародними договорами кордонів.
При цьому всім сторонам необхідно зрозуміти, що українські громадяни нікому з політиків не давали і ніколи не дадуть повноважень на явну або мовчазну відмову від Криму. Обговорюючи питання повернення окупованих територій, ми повинні вести мову і про Донбас, і про Крим, а спроба вирішення проблеми на сході без її вирішення на півдні з високим ступенем ймовірності може призвести до початку великої Кримської війни.
Ми усвідомлюємо, що після примусу агресора до миру і повного повернення наших територій настане складний етап їхньої реінтеграції. Від того, наскільки успішно він пройде, залежить спокій на Європейському континенті. Крім того, ми розраховуємо на реалізацію обіцянок наших європейських партнерів в питанні післявоєнного відродження країни. Саме тому нам і нашим європейським партнерам потрібен працюючий формат для міжнародної експертизи українського плану реінтеграції Криму і Донбасу.
Такий підхід вимагає докорінного перегляду всіма учасниками цілей переговорів, а також участі в них офіційних осіб держав Нормандської групи. При цьому статус Російської Федерації, як держави-агресора, повинен обмежувати її можливості обговоренням графіку, а не умов виходу з Криму і Донбасу. Також очевидно, що участь в таких переговорах представників окупаційних адміністрацій, яка наполегливо нав’язується Росією, є абсолютно неприпустимою і ніколи не буде нами прийнята.
На превеликий жаль, Президент України так і не захотів виплутатися зі згубних «мінських домовленостей» і запропонувати країні прийнятний план деокупації та реінтеграції наших територій. Багаторазові зусилля Петра Порошенка щодо подовження дії Закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», лише погіршують ситуацію. Це дозволяє Кремлю реанімувати брехливі розмови про внутрішню природу конфлікту на Донбасі.
У процесі підготовки українського плану реінтеграції Криму і Донбасу наша команда глибоко вивчила досвід врегулювання різних за своєю природою збройних конфліктів, що сталися на планеті протягом останніх 50 років, і прийшла до непростих висновків.
По-перше, чим довше триває міжнародний збройний конфлікт, тим більше ознак внутрішнього він набуває. У нашому випадку на цю задачу щогодини працюють спецслужби і пропагандистська машина держави-агресора.
По-друге, сценарій врегулювання копіювати нема з кого – немає схожих конфліктів, і немає однакових шляхів їх вирішення.
І, по-третє, в жодній країні світу, що пройшла через збройний конфлікт, формула післявоєнного врегулювання ніколи не вписувалася в законодавче поле мирного часу. У 100% випадків такі правила писалися з «чистого аркуша» і лише для цієї мети.
Все це вимагає від нас концентрації зусиль, відмови від багатьох стереотипів і максимально широкої громадської дискусії щодо змісту такого плану.
Для того щоб оцінити складність завдання, що стоїть перед усіма нами, досить згадати, що українські діти в Криму і на Донбасі, яким на момент початку окупації було по 13 – 14, сьогодні вже дорослі, призовного і виборчого віку. Протягом п’яти років їхню свідомість отруюють окупанти і зрадники. Але ця молодь – наші громадяни, і без розуміння і терпіння дійти згоди буде вкрай складно.
Ми всі бажаємо повернення наших територій. Але багато людей не можуть собі відповісти на питання: «А чи готовий я до того, що війна закінчиться, і ми знову житимемо разом»?
Повірте, нашим громадянам по той бік лінії фронту відповісти на це питання ще складніше.
Головна проблема полягає в тому, що не написані, не обговорені і не закріплені законами основні правила спільного повоєнного життя.
На жаль, найменше до реінтеграції територій готова сьогоднішня українська влада, яка займалася чим завгодно, лише не поверненням нашої землі і звільненням наших громадян, які стали заручниками окупантів.
Деокупація і реінтеграція тимчасово окупованих територій України – не послідовні етапи, а паралельні взаємопов’язані процеси, якими необхідно займатися вже сьогодні.
В якості українського плану реінтеграції Криму і Донбасу пропонується розроблена командою «Сили права» програма, що є альтернативою сьогоднішній «мінській формулі». В основу цієї програми покладено два законопроекти.
Перший регулює питання відповідальності громадян України за злочинні дії, вчинені в інтересах держави-агресора на окупованих територіях. Він опублікований і вже протягом кількох місяців проходить громадське обговорення і глибоку правову експертизу. Основне завдання цього закону – зруйнувати стіну страху, нерозуміння і ненависті, яку Кремль наполегливо зводить між вільною і окупованими територіями нашої країни.
Сьогодні в Криму і на окупованих територіях Донбасу мешкає близько 6 мільйонів наших співгромадян. Абсолютна більшість з них не скоювали жодних злочинів проти своєї країни. Вони – жертви збройної агресії і окупації. Цей закон дає кожному з них чіткий сигнал – ви нам не вороги!
Водночас пропонується встановити спеціальну систему покарання за злочини проти своєї країни, вчинені на окупованих територіях. Розроблений законопроект повністю перекриває лазівку «мінської амністії» і не дозволяє нікому уникнути відповідальності. Цей закон приводить тяжкість покарання у відповідність до тяжкості злочину.
Відповідно до законопроекту, для тих, хто скоїв тяжкі злочини, прощення бути не може. Розраховувати на альтернативне кримінальне покарання у вигляді тимчасового, на п’ять або десять років, обмеження прав можуть лише ті, хто під впливом агресивної російської пропаганди або під тиском життєвих обставин скоїв злочини середньої або невеликої тяжкості.
Докорінна відмінність індивідуальної та добровільної судової процедури застосування альтернативного кримінального покарання від огульної «мінської» амністії полягає в тому, що право на таке альтернативне покарання може отримати лише той, хто визнав свою вину і розкаявся.
Наша команда в цій роботі дотримується фундаментального принципу, який полягає в тому, що остаточна формула ефективного післявоєнного врегулювання не може бути нав’язана ззовні або продиктована чиновниками і політиками. Вона може бути знайдена лише в процесі відкритої дискусії, в якій українське суспільство визначить, кого карати, а кого прощати.
Другий підготовлений законопроект – «Про перехідний період» – покликаний відповісти на численні запитання щодо того, як, ким і в які терміни на територіях, що звільняються, будуть відновлюватися українська влада і порушені права наших громадян. В цей закон закладаються алгоритми вирішення найскладніших проблем, що накопичилися за довгі роки війни і окупації.
Головне завдання перехідного періоду – вивести мільйони людей зі стану стресу, забезпечити безпеку і повноцінне життя, дати роботу, повернути впевненість у майбутньому. Ми повинні створити умови для повернення переселенців, відновити порушені права українських громадян і українського бізнесу. Ми зобов’язані справедливо покарати винних.
По суті, обидва запропонованих нами закони містять ті самі правила, за якими ми, всі разом, збираємося налагоджувати життя на звільнених територіях.
Гідною метою наших спільних з європейськими партнерами зусиль може стати реалізація потужних проектів «Єврорегіон Крим» і «Єврорегіон Донбас», заснованих на сучасній економічній моделі і новій якості життя.
Що ж стосується статусу цих територій, то на наше глибоке переконання, на весь перехідний період всю повноту відповідальності за відновлення мирного життя людей повинна взяти на себе центральна українська влада.
З урахуванням масштабу проблем і складності завдань, тривалість перехідного періоду може скласти не менше трьох років. Підсумком такого періоду має стати проведення місцевих виборів, а для Криму, спільно з кримськотатарським народом, – також визначення його майбутнього статусу.
Для підвищення ефективності дій з реінтеграції регіонів, що звільняються, пропонується внести зміни до Закону «Про Кабінет міністрів України» і встановити, що голови Донецької та Луганської обласних, Севастопольської міської та Кримської територіальної державної адміністрацій, які призначаються на перехідний період, водночас за посадою є членами Кабінету міністрів України в ранзі міністрів уряду. Це істотно прискорить вирішення проблем цих регіонів, що накопичилися за роки війни і окупації.
Опорою держави в цій роботі і головним кадровим резервом для відновлення української влади на Донбасі і в Криму є вимушені переселенці та патріоти, що вистояли в окупації. Робота з ними – ще один пріоритет нашої команди.
Зрозуміло, що головна відповідь на питання вимушених переселенців – це можливість повернутися додому, і ми знаємо, як треба для цього діяти.
Державі вже сьогодні необхідно припинити дискримінацію переселенців і забезпечити їм реальну допомогу в здобутті доступного житла і роботи. Підтримка і захист прав вимушених переселенців, як однієї з найбільш уразливих груп населення, є інвестицією в досягнення стійкого миру.

Андрій Сенченко,
Координатор Воєнного кабінету

comments powered by HyperComments